- Андрію, що входить до ваших обов’язків на роботі?

- Контроль роботи насосів, вимірювальних контрольних приладів, слідкування за станом запірної арматури, проведення дрібного ремонту, підтримування в робочому стані всього, що є на насосній станції.

- Пригадайте, коли ви заступили на найдовшу за все ваше життя робочу зміну?

– 1 березня. І працював аж до 1 квітня.

- Ви очікували, що можете так довго пробути на роботі?

- Перед тим як вийти на зміну, начальник попередив, що я можу пропрацювати 3-4 доби. Тоді не ходив транспорт і мої колеги не могли доїхати на роботу через обстріли. Вийшло так, що я один працював за десятьох. Це був мій свідомий вибір!

Ми постійно були на телефонному зв’язку з начальником дільниці, з іншими насосними станціями. Після чотирьох діб роботи мені зателефонував начальник і запитав: "Як почуваєшся? Чи не можеш залишитися на роботі ще на кілька днів?"

Я порадився з дружиною: вона сказала, що вдома теж постійні повітряні тривоги, люди увесь час бігають ховатися в укриття. Дружина сказала: "Якщо ти там потрібний більше, то залишайся".

Потім керівник попросив лишитися ще на пару днів. Я залишався зі своєї згоди!

- Які складнощі виникали під час роботи?

- Часто вимикалися напруга, устаткування. Треба було його терміново знову включити в роботу, коли з’являлася напруга.

До 24 лютого бідою було те, що насос один раз вимкнувся. А тепер уявіть – під час війни він вимикався до 8 разів на добу!.. Через це почало барахлити обладнання, я мусив ремонтувати. Важливо було підтягувати сальники, ремонтувати змішувачі, чистити сифони, відкачувати ґрунтові води.

- Що могло статися, якби вас не було на робочому місці?

- Не було би води в вагонах евакуаційних поїздів, а також не було би води в залізничних організаціях, локомотивному, вагонному локомотивному депо електропоїздів, вантажному, пасажирському локомотивному депо. І ще не було б води в домівках у людей, які живуть в тому районі.

- Чи вдавалося вам відпочивати хоча б уночі?

- Майже ні, бо я мав увесь час все контролювати. Лягав на півтори години, але слухав чи гудуть насоси. Потім обходив усе, перевіряв чи працює. Якщо і дрімав, то максимум годину-півтори.

- Ви були там на самоті?

- Я був із собакою та котом, годував їх. Поруч точилися бої. Зникав Інтернет, час від часу не працював телевізор, тобто була певна невідомість. Часто розмовляв по телефону з рідними.

- А де ви брали їжу?

- Я спеціально взяв з собою побільше їжі, але її вистачило на тиждень. А потім керівник сповістив жителів мікрорайону, де знаходиться станція, що в мене немає продуктів. Тож усі небайдужі люди почали носити мені їжу: свіжий суп, борщ, крупи, овочі, хліб – тобто віддавали останнє зі свого столу. Не дали мені вмерти з голоду, за що я їм дуже вдячний!

Двічі наша бригада слюсарів виїжджала на ремонт трубопроводів мереж. Заїжджали до мене: передавали продукти від керівництва – курча, мівіну, батон. Ще начальник дільниці дзвонив місцевому начальнику ЖЕКу, який розподіляв гуманітарну допомогу. То він завіз мені великий пакет з картоплею, мороженими овочами, кількома консервами, олією, батоном тощо. А от кава, чай та цукор в мене іноді закінчувалася – треба було ділити, щоб вистачило.

- А самі для себе щось готували?

- У студентські роки я жив у гуртожитку, потім у мене була робота, пов’язана з відрядженнями – тобто кулінарний досвід є! У нас на насосній станції є мікрохвильовка, електроплита та електрочайник. Приготувати що-небудь я вмію – не по книзі рецептів, а коли відкриваєш холодильник і дивишся які є інгредієнти і одразу згадуєш 2-3 рецепти страв, які можна приготувати.

- Як ви почувалися увесь цей час? У які моменти відчували найбільше занепокоєння?

- Зізнаюсь – був занепокоєний. Усю цю 31 добу виділялися гормони кортизол та адреналін. Від невідомості за теперішнє та майбутнє гормон стресу був на найвищому рівні. Також переживав через постійні обстріли – то менші (далі від насосної станції), то потужніше (ближче до нас).

- А чи відчували якесь внутрішнє обурення, мовляв: "Я тут один, невже справді ніхто не може сюди доїхати?!"

- Ні, такого обурення не було, бо я знав хто з машиністів де перебуває і з ким була можливість зв’язувався телефоном.

Дехто з них жив біля Козачої Лопані (близько до кордону з Росією), вони з перших годин потрапили під окупацію. Інші потрапили в "сіру зону": з однієї сторони окупанти, а з іншої – наші військові. Тож мої колеги сиділи в погребі, а над дахом їхніх будинків літали снаряди. Деякі колеги були з Харкова та передмістя, їхні райони теж сильно обстрілювали – це Мала Рогань, північна Салтівка. Вони казали, що згодні вийти на роботу, якби їх тільки звідтіля забрали і чимось вивезли. Але громадський транспорт – і міський, і приміський – на початку березня не їздив.

- Увесь цей час у вас було світло?

- Я намагався зовсім не вмикати світло, дотримуючись світломаскування. Хіба що на деякий час міг включити світло в тамбурі без вікон. Увесь інший час я носив на голові налобний ліхтарик. А ще інколи в мене працював телевізор, який давав помешканню світлий фон, щоб можна було орієнтуватися в просторі.

- Ви хоча б раз задумувалися про те, щоб залишити робоче місце?

- Начальник дільниці телефонував мені до восьми разів на день, питав як я почуваюся і чи можу протриматися ще день-два. Я завжди міг повторити фразу Бориса Єльцина "Я устал, я ухожу!", але покинути та піти з роботи думок не виникало.

Один з найважчих моментів був, коли 8-9 березня були сильні морози, і мені аж на 17 годин виключити електроенергію. Я мусив злити воду з усієї системи, відкрити усі крани, щоб система не розморозилася. Потім я одягнув ватні штани, фуфайку, сів у куточку та накрився ще якимось одягом. Перевірив скільки лишилося заряду на телефоні, на ліхтарі і чекав до ранку.

- 31 добу майже наодинці, коли на тобі велика відповідальність – непросте випробування. А як ви загалом переносите самотність? Вам більше подобається бути самому чи в компанії людей?

- Звісно що деякий час можна пробути самому. Недаремно радянська влада вигадала покарання 15 діб! Перші 15 діб було тяжче – я рахував кожен день! А потім вже відкрилося друге дихання або організм наситився адреналіном, що все вже пішло день за днем, як по накатаній – стало трошки легше.

- А якого розміру територія, де ви працюєте?

- Приблизно як кілька стадіонів! Насосна станція знаходиться майже в середині території, а до кожної свердловини треба йти десь 200-300 метрів.

- Тобто увесь час ви майже не спали, переживали, раціон харчування був неповноцінний, ви були наодинці… Як ви самі собі не дали збожеволіти?!

- Я взяв чистий аркуш паперу А4 і написав олівцем вираз: "Так буде не завжди!" Це означає, що все плинне! Я повісив цей плакат в кімнаті прийому їжі над столом і бачив його кілька разів на день. Якщо сьогодні зранку є кава – це добре. Завтра може бути чай. Іноді просто був чай з гілочок калини чи ще з якихось гілочок – я і цьому був радий!

- А чи була можливість приймати душ?

- Так, у нас є душова кабінка, бойлер. Перші 2 дні, коли все вибухало, коли вікна ходором ходили і постійно вимикалося обладнання, то якось навіть страшно було роздягатися! Якщо раптом вимкнеться світло, то і води теж не буде, а значить доведеться бігати намиленому вимикати все обладнання. Це була моя маленька фобія!..

Я пробирався в душ після 22-ої години вечора, коли затихала канонада.

- Коли минув місяць вашого, так би мовити, "заслання", хто перший вас відвідав?

- 28 березня до мене на насосну станцію приїхала бригада, аби замінити один з глибинних насосів, який зупинився. 29 березня вони також приїжджали, а 30 березня до мене приїхало керівництво дирекції. Вони висловлювали своє захоплення: "Як ти тут 30 днів?!". Казали щось типу "ти молодець" — я не запам’ятав що саме.

31 березня мені привезли гуманітарну допомогу від керівника, приїхав його заступник. А після обіду зателефонував мій начальник дільниці: "Так, а може тебе вже замінити?". Кажу: "Звісно, якщо є на кого".

Хоча взагалі-то у мене був настрій працювати до перемоги!.. Була надія, що день-два і все закінчиться нашою перемогою…

- Чи виписали вам грошову премію за понаднормову роботу?

- За березень я отримав вдвічі більше зарплатню, ніж зазвичай отримую за місяць. Певно це і була премія, за що я вдячний!

Інна Веретенко